Георгій Касьянов та Катерина Cмаглій, директор Київського офісу Інституту Кеннана

Волонтер ГО «Поруч» Роман Неколяк відвідав лекцію Георгія Касьянова, присвячену історичній пам’яті та історичній політиці. Захід відбувся 16 березня в Американському домі в рамках програми «Kennan Institute Lecture Series» в якій стипендіати Програм Фулбрайта/Інституту Кеннана діляться своїми останніми досягненнями з суспільних та політичних наук.

Георгій Касьянов – доктор історичних наук (1993), професор. Завідувач відділом новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ. Автор і співавтор двох десятків книжок, автор численних публікацій в Україні, Росії, США, Великій Британії, Канаді, Польщі, Чеській Республіці, Німеччині, Швейцарії, Фінляндії.

Наукові зацікавлення: новітня історія України, інтелектуальна історія, історія ідей, історична політика, теорії нації та націоналізму.

Випускник програм Фулбрайта (1995) та Інституту Кеннана (2003). Викладав у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», університеті Гельсінкі, Гарвардському університеті, Європейському гуманітарному університеті (м. Вільнюс) та Берлінському вільному університеті. Він також є президентом Міжнародної асоціації гуманітаріїв (МАГ) та директором БФ «Інститут розвитку освіти».

Автор книг «Українська iнтелігенція 1920-30-х років: соціальний портрет та історична доля» (1992), «Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX ст.: Соціально-політичний портрет» (1993), «Iсторiя України: нове бачення» (1996), «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років» (1995), «Теорії нації та націоналізму (1999), «До питання про iдеологiю ОУН» (2003). Співавтор ряду колективних праць з історії України.

Незабаром ми матимемо змогу прочитати нову роботу Георгія Касьянова «Історична політика в Україні».

Доповідь Георгія Касьянова своєрідний «лікбез» у політику пам’яті (politics of memory). Історична політика – це різновид політики метою і змістом якої є цілеспрямоване формування образу минулого з метою посилення лояльності населення до певного бачення минулого яке таким чином має легітимізувати сучасність. В Україні історична політика ніколи не

здійснювалася стратегічно. Хоча за президенства Ющенка вона характеризувалася системністю.

Історична політика здійснюється

– в інтересах певних груп що боряться за владу або прагнуть її утримати;

– з метою формування лояльності певних суспільних груп.

В багатокультурних суспільствах історична політика є конфліктогенною через багатоголосся наративів, що використовуються у суспільних дискусіях та, зокрема, в політичних цілях. Іманентною ознакою здорового та демократичного суспільства є дискусія щодо своєї історії. В тоталітарних суспільствах дискусія щодо тлумачення минулого неможлива. Важливо зазначити, що у сучасних, інформатизованих суспільствах держава втратила монополію на здійснення історичною політики та формування історичної пам’яті. Відповідно збільшується потенціал суспільних сегментів які здатні формувати та просувати власне бачення минулого.

За визначенням Георгія Касянова репрезентація історичної пам’яті буває :

1. Інклюзивною – у рівній мірі охоплює без цензури всі концепції минулого. Наприклад, комунізм і націоналізм.

2. Ексклюзивною – формує і поширює лише одне бачення.

Поширеними наративами історичної пам’яті у незалежній Україні є: радянсько-ностальгічний, національний (або націоналістичний), змішаний.

У період президенства Леоніда Кучми підтримувалася ідеологія співіснування (амбівалентно-комбінована версія) цих наративів. Після 2004 року відбувається інтенсифікація національної історичної пам’яті. Янукович проштовхував радянсько-ностальгічну ідеологію та витісняв на периферію національний наратив. На Майдані відбувся перехід від віктимної версії бачення минулого до героїчного наративу. Зараз держава більш активно підтримує національний наратив («Декомунізаційний пакет законів» від 9 квітня 2015 року).

Упродовж лекції були обговорені наступні питання:

Як визначити поняття історичної пам’яті та історичної політики? Чому ці концепції довгий час не потрапляли в поле зору істориків та політологів?

Чому історична політика – це конфлікт?

Чи може уявне минуле визначати реальне сьогодення? Чому Україна «хвора на історію»?

Як війни щодо минулого перетворюються у війни в сьогоденні?

Як історична політика використовується у конструюванні ідеології?