Жителька Єнакієво Валентина Василівна Дурегіна після початку військових дій на її батьківщині опинилася в затишній південній Каховці разом з усією своєю великою родиною – 15 осіб. Спочатку сюди, де вони не раз уже бували в гостях у своїх, також багатодітних, друзів, переїхав один із синів з дружиною та сімома дітьми. Пізніше – Валентина Васильовна ще з п’ятьма родичами.
– На початку конфлікту на Донбасі ми сподівалися, що військові дії припиняться протягом кількох місяців, тому не виїжджали дуже далеко, – згадує Валентина Василівна. – В серпні 2014 року зупинилися в Маріуполі. Але, до нещастя, опинилися у східному його районі – саме в тому, який регулярно обстрілювали, і жити там було небезпечно. Син з родиною поїхал в Каховку ще раніше, скоро й ми послідували за ними. Дорога видалася дуже нелегкою: вшістьох «набилися» в невеличку машину з одними дверцятами, по дорозі лопнули колеса… Зате, врешті-решт, ми опинилися на мирній території, не чули більше розривів снарядів, не боялися, що один з них потрапить в наші будинки.
Звичайно ж, наші митарства не закінчилися з переїздом. Якщо порівняти, які умови життя ми мали в Єнакієво і тут, то це – “небо і земля”. І у сестри, і у мене там – великі будинки, у мене було два магазини взуття на ринку; сім‘я сина мала два будинки за містом, присадибне господарство з трактором, насосом, бетонозмішувачем, пасекою, коровою – все це довелося залишити, і воно було розорено, тільки корову віддали знайомим, і вона потім під час військових дій у прямому сенсі врятувала їх від голоду, даючи молоко.
У наших будинках вже за нашої відсутності під час зимових морозів прорвало систему опалення, стався потоп – можна собі уявити, в якому там зараз стані підлога, стіни, меблі, килими… Коли я думаю про те, що мир рано чи пізно настане і на нашій землі та з’явиться можливість повернутися додому, мені стає моторошно від думки, що повертатися, по суті, нікуди: бізнес однозначно вже не відродити, сестра нову роботу в такому віці навряд чи знайде, будинки – у розрусі й запустінні, а на їхні ремонти ні в мене, ні у сестри уже немає ні фінансів, ані сил…
У Каховці ж, завдяки добрим людям, котрі дозволили нам жити в їхньому будинку безкоштовно, ми отримали дах над головою. Та взимку довелося дуже сильно померзнути, тому що газовий котел у будинку був старий, несправний – грів погано, а платили за газ ми, все одно, дуже багато: рахунки приходили на 1000 грн і більше… Дяка сусідам, які поділилися ковдрами, хоч так удавалось рятуватися від холоду. Через деякий час тим людям, що надали нам свій будинок, треба було його продавати, тому ми перебралися на квартиру в п‘ятиповерхівці в центрі міста, за яку зараз, звичайно ж, платимо.
Але зручніше стало в тому плані, що квартира досить тепла, тут більше спілкування (багато прекрасних розуміючих сусідів), а головне, що зовсім поруч початкова школа мого онука Толіка, який живе разом зі мною та моєю сестрою, – ось її видно з нашого вікна. Я зараз спокійна, що хлопцю більш не треба долати велику відстань до школи, їздити на автобусах, переходити дорогу… Та й сам він радий жити ближче до приятелів-одноклассників, а також і зовсім поруч з Дніпром. Влітку ходить купатися на набережну, друзі швидко навчили його плавати. У нашому місті до водоймищ було дуже далеко їхати, тому дитині Каховка подобається безмірно! Та й нам усім подобається це місто: компактне, зелене, тихе, з прекрасними людьми, які допомагають нам хоч трохи позбутися відчуття, що ми є вигнанці у власній країні, що ми непотрібні своїй державі…
Фінансово нам важко до сих пір: я хоча б уже пенсіонер і отримую якісь гроші, а сестра моя не встигла вийти на пенсію за старими законами у 55 років. У неї була група інвалідності, але тепер тут її потрібно підтвердити – грошей на це немає. І здоров’я для повноцінної роботи теж немає… До того ж, уже в Каховці, помер її чоловік, який переїхав сюди з нами. Дітям довелося відвозити його тіло в Єнакієво, щоб поховати на батьківщині, поряд з іншими померлими родичами…
Пізніше приїхала в Каховку з Докучаївська й моя 84-річна тітка: поїхала звідти 15 січня, а через два дні в її будинок влучив снаряд, загинули сусіди… Сама вона й раніше волонтерила, завжди допомагала іншим. І зараз, отримуючи посилки з допомогою з усього світу, незважаючи на вік, часто відвозить їх своїм “підшефним” за лінію фронту.
Загалом, треба сказати, що, попри всю тяжкість переїзду та подальшу невлаштованість, у Каховці ми зустріли дуже багато хороших співчутливих людей, і вони допомагали, як могли. Так, однокласники Толіка, напевно і завдяки правильно проведеній з учнями роботі класного керівника, повідомляли про наші потреби своїм батькам, а ті передавали нам одяг, інші предмети першої необхідності. А одні наші сусіди віддали нам свій город, щоб ми його обробляли і харчувалися вирощеними на ньому овочами. Зазвичай, люди, які дізнавалися про нашу біду, приносили нам, хто що міг: хтось – постільну білизну, хтось – одяг, хтось – продукти…
А потім ми дізналися про діяльність у місті благодійного фонду «Лепта». Його директор Світлана Сергіївна Бжезицька – дуже добра і чуйна людина, всю душу віддає святій справі допомоги незаможним. Завдяки її роботі, ми почали отримувати сезонні овочі від фермерів, раз на тиждень – продуктові набори від фірми «Каховські ковбаси», інші продукти та речі.
А згодом і я сама стала активним волонтером «Лепти»! Тепер я намагаюся приносити користь іншим знедоленим і хворим людям: беру участь у виготовленні сувенірів, які потім реалізуються для допомоги важкохворим дітям; у благодійних ярмарках, вуличних акціях зі збору коштів на лікування дітей, які терміново цього потребують. «Лепта» видала мені бейдж, «фірмову скриньку» та інші розпізнавальні знаки, які підтверджують, що я – волонтер цього фонду. Я з задоволенням допомагаю Світлані Сергіївні: і в подяку за те, що свого часу «Лепта» допомогла всій моїй родині, й щоб відволіктися від гірких роздумів про нашу знедоленість та відчути свою корисність в краю, який став моїм новим будинком, і тому, що розумію розпач і біль людей, які потрапили в біду та не мають можливості боротися з нею самотужки. Тільки допомагаючи іншим, ми в повній мірі стаємо людьми, тільки «з миру по нитці» ми можемо надати реальну дієву допомогу, бо нерідко, якщо тільки сподіватися на допомогу держави, то можна остаточно зневіритися у спроможності вибратися з біди.
…Хочу поділитися спостереженнями: коли я в дні акцій ходжу з цією скринькою по Каховському ринку, люди, в основному, реагують дуже прихильно, опускають в неї свої пожертви. У Каховці «Лепту» знають і поважають. А ось коли буваю з тією ж місією на ринку сусідньої Нової Каховки – реакція протилежна. Чого тільки не доводиться вислуховувати: і що ми шахраї, і прокльони на нашу голову за обман, і здивування, чому ми досі не у в‘язниці… Я не ображаюся на цих людей: телебачення зіграло свою роль у створенні негативного образу благодійних фондів, деякі з яких викриваються в привласненні зібраних грошей. Частково це правда. Але не можна ж усіх гребти під одну гребінку!
Я рада, що фонд «Лепта», який працює чесно і прозоро та робить дуже багато добра людям, у Каховці (і багато в чому завдяки «Каховській зорі») добре відомий – і по частині рівня довіри, і за кількістю жертводавців, які співпрацюють з фондом, і по тому, як часто в «Лепту» звертаються безпосередньо ті, що потребують допомоги… От би ще більше популяризувати її діяльність по всій Херсонщині й Україні (адже допомагає фонд не тільки каховчанам, а іноді і херсонцям, і жителям інших районів і областей)!
Записала Ірина СОШНІКОВА; вперше надруковано в газеті «Каховська зоря».
